Поділитися: 
Воєнний журналіст та фотограф Олесь Кромпляс висвітлює війну з 2014 року (Фото:Anna Putilina/Facebook)
Автор: Олег Білецький
Воєнний журналіст та фотограф Олесь Кромпляс, який повернувся із Вовчанська, відверто розповів в інтерв’ю Radio NV, яка ситуація в місті, як доводиться під обстрілами евакуювати цивільних та що кажуть військові.
— Що зараз у Вовчанську відбувається? Як змінювалася ситуація, скільки ви там часу провели, виконуючи свою роботу як журналіст, як фотограф?
— Я там був три дні, дякуючи Kharkiv Media Hub. Вони дають допуск до сіл, і до Вовчанська, для преси, дозволяють фільмувати евакуацію, спілкуватися трохи з військовими, з місцевою поліцією та владою. І таким чином, будучи там три дні, звичайно, можна скласти якусь картину того, що відбувається. Можливо, трохи більш суб’єктивно.
Ситуація на Харківщині погіршується: дорога до Вовчанська вже під вогнем
За словами очевидця, ситуація на північному сході Харківської області стає дедалі критичнішою. Зокрема, 17 травня тривав вже сьомий день евакуації мешканців, яка почалася 10 травня. Єдина дорога зі Старого Салтова до Вовчанська вже опинилася під вогнем, а поїздки волонтерів і журналістів із самого ранку були заборонені через небезпеку. Як повідомили військові, ділянка дороги вже прострілюється навіть зі стрілецької зброї.
Попри обстріли, поліція продовжує виконувати евакуаційні завдання на броньованих автомобілях. На одному з таких авто, за словами очевидця, були помітні сліди від куль — зокрема, у броньованому склі навпроти водія.
Очевидці наголошують: хоча у новинах часто говорять про зниження підготовки російських солдатів, точність деяких влучань викликає подив — потрапити в рухому ціль саме в зону водія вимагає значної підготовки.
— Ви зараз казали про свої суб’єктивні враження, я вас про них якраз і просив. Якісь офіційні повідомлення ми можемо прочитати, вони з’являються в публічному просторі, а ваше бачення, ваш досвід, він якраз і є найбільш для нас зараз цінним. Люди, які наразі залишаються у Вовчанську і потребують цієї евакуації, яка це кількість? Який відсоток мешканців покинули Вовчанськ, кому це вдалося?
— Насамперед, я хочу сказати, що незважаючи на те, що місто майже на кордоні з Росією, я був дуже здивований, коли люди — і молоді, і старшого віку — розмовляють всі українською мовою. Це 90%.
Як я казав: евакуація тривала з 10 травня. Згідно даних організацій і пункту збору всіх біженців, який знаходиться в Харкові, приблизно у перші дні — по тисячу людей вони приймали, останні дні — по 500 людей. Тобто десь три з половиною-чотири тисячі людей пройшли через цей центр допомоги, який збирає кілька громадських організацій, які допомагають.
Але є багато людей, які виїхали самостійно чи через родичів. Таку повну цифру, я думаю, це в повноваженнях місцевої влади надати. Але те, що я знаю з розмов поліції і місцевої влади, то ж самого Олексія Харківського, начальника оперативного відділу поліції Вовчанська, вони казали, що вже майже всі евакуйовані.
На 15:00 [17 травня], коли евакуаційні поліцейські автомобілі знаходились в одному селі недалеко від Вовчанська, у них навіть вже не було заявок, кого евакуйовувати. Ці заявки надходять або від людей, якщо є зв’язок, або від їхніх родичів, і тоді поліція їде і забирає їх, бо немає можливості просто кататись.
Але, як мені сказали неофіційно із поліції: далі ми вже катаємося просто по вулицях, їздимо, вибачте за це слово, і збираємо трупи. Тобто людей живих, які хочуть евакуюватися, уже в Вовчанську не залишилось. А позавчора [16 травня] я був свідком того, що, здається, вже останню дитину звідти забрали, сім’ю дев’ятирічного хлопчика. І, в принципі, вже з Вовчанська евакуація закінчена.
— Про цивільних давайте детальніше поговоримо. Важливо зрозуміти, ті люди, які наразі лишилися там, якою може бути причина? Чи вони не хотіли виїхати в силу різних факторів, чи це ті люди, які просто не встигли виїхати до того моменту, поки була така можливість?
— Уже було під питанням, як доїхати до Вовчанська. Ми також були в декількох селах, які відносяться до Вовчанська, наприклад, Синельникове чи Білий Колодязь, який поряд, забирали людей. Вони часто вказували на сусідів, ми під’їжджали до цих сусідів. І навіть я, хоч і журналіст, але коли справа доходить до допомоги, я просто відкидаю камеру і теж допомагаю людям.
Я говорив з такими людьми. Вибачайте, я буду давати суб’єктивні картини, які я бачу. Ти в’їжджаєш в село, наприклад, Синельникове, і таке враження, як у фільмах про німців. Коли німці на бронетранспортері проїжджають село, а тут одна хата горить, інша горить, тут копиця сіна горить, тут розбите все. Далі за селом буквально трошечки долини, і вже починаються міські будинки Вовчанська, тобто це віддалений приватний сектор. Там просто дим йде [усюди]. Як картинка — чергова фортеця Бахмут — коли місто в низині і дим йде. Те ж саме.
Ти просто приїжджаєш до одної хати, забираєш сім’ю, ловиш їхнього кота, якого вони хотіли залишити, він виривається, я його тримаю, і просто їдеш вулицею з відкритим вікном, тримаючи цю бідну скотину. І бачиш, що люди якісь вийшли поговорити, жіночка, наприклад, плаче. Я знаю, що люди трошки шоковані, і щоб до них дійшло, треба говорити більш грубо, інакше вони просто в цьому шоці зупиняться і нічого не зроблять.
Я кажу: «Кидайте все, просто беріть і сідайте. Ось, в мене машина, відкривайте двері, сідайте, бігом». І вона плаче, каже: «Мій батько — старий дурень, не хоче їхати, я не можу кинути сім’ю». Стоїть, я дивлюся на неї -— з боку розвалена хата, тут її хата, за цими хатами вже чорні [клуби] диму. Вона стоїть, плаче, але вона не може поїхати, бо, каже, «я його не лишу». І що ти будеш робити?
— Важко те, що ви описуєте.
— Я, вибачте, додам більше по суті. Дійсно, пенсіонерам немає куди їхати, але і зв’язок поганий.
Тобто приїжджаєш, ці сумки закидаєш, забираєш сім’ю, вона ще поривається щось забрати, ти кажеш, «так-так заберемо», але все рівно їдеш. І немає часу людей переконувати, а зв’язок поганий. Звичайно, якби зв’язок і комунікацію якимось чином можна було б налагодити… Я, наприклад, намагався говорити, і я казав, що в Харкові дуже добре, дякуючи волонтерам. Правда, я, чесно кажучи, не бачу, де там держава була, але окей, налагоджено все. Люди приїжджають в Харків, там є багато організацій — і Червоний Хрест, і World Central Kitchen, і місцеві організації. Людей розселяють. Все на вищому рівні.
І якби це сказати людям, вони б значно охочіше виїжджали. А так ти просто заїжджаєш, і в тебе є буквально дві-три-п’ять хвилин, і неможливо їх переконати [виїжджати]. Тому, звичайно, люди залишаються в селах.
— Люди, які фактично опинилися під окупацією, чи є якісь зв’язок із ними? Чи приходить бодай якась інформація щодо долі тих людей, які там лишилися?
— Бувало, приходили люди і розказували про свої проблеми, коли вони раніше виїхали. Жіночка виїхала, а чоловіка на один-два дні залишила на господарстві. Це досить типова ситуація в сім’ях, коли чоловік чи хтось більш спроможний залишається на ще кілька днів. Вони просто питали, що там, як там, бо зв’язку немає.
Але щоб випитувати глобальні факти, як там ситуація… Люди трошки шоковані, я не думаю, що вони один одного про це питали, бо налякані. Тому таких деталей, на жаль, вони не повідомляли.
Багато що залишилося, і багато хто намагається, після шоку, згадавши, що треба щось забрати, прорватися туди назад. Звичайно, їм це забороняють, ніхто не поїде вже.
— Щодо того, ким є ці цивільні. Це теж, мені здається, треба пояснити. Тому що, по-перше, кількість людей, які живуть в самому Вовчанську, вона істотно зменшилася, це зрозуміло. Місто на кордоні, тим більше місто, яке вже перебувало під російською окупацією в 2022 році. Чи, дійсно, це передусім старші люди, які прив’язані до свого житла, чи все ж таки це інакше виглядає? Бо ви говорили теж, що у Вовчанську була молодь, були до цього моменту діти, були родини. Хто там був?
— Я скажу так: мабуть, 60% – це, дійсно, пенсіонери, люди літнього віку. Були молоді сім’ї або молоді люди років 30−40. Наприклад, зустріли сім’ю, де остання [вивезена] дитина була, там жіночка, кіт, і чоловік, який потім стояв, в нього руки трусилися від страху. Вони просто кажуть, що ми залишалися, бо ми тільки побудували цей дім, 15 років чи скільки його будували, і як ми його можемо залишити, більше ми такого не збудуємо.
Були молоді люди, вони залишалися здебільшого через або літніх людей, яких важко переконати поїхати, або через страх втратити те майно, яке вони нажили важкою працею протягом багатьох років. Там, наскільки я знаю, є кілька заводів, люди на них працювали. Працюючи так, ти довго будеш заробляти на будинок.
— Щодо військової ситуації, як вона виглядала? По-перше, чи є розуміння того, яке нагромадження росіян, скільки їх є з протилежного боку? І з чим зараз має справу українське військо?
— Я, по-перше, хочу уникнути будь-яких офіційних заяв, це не моя прерогатива. Я, можливо, теж буду говорити епізодичними, яскравими моментами.
Хочу сказати, що, по-перше, військові ніяких офіційних заяв не роблять і уникають пресу. Але в тих місцях, де вони виїжджають в село, вони спілкуються між собою і ти, звичайно, це слухаєш і бачиш. Те, що я чув: в місті працюють професіонали [з боку РФ] і з ними дуже важко боротися. Тобто і снайпери у високих будівлях, і пересуваються вони досить грамотно, дуже багато FPV-дронів.
Такі яскраві моменти: ти стоїш, приїжджає, як завжди, український побитий пікап, ззаду чи спереду трошки потрощений, хлопці вилазять, знімають броніки, щось сміються, і один одного перемацують, все тіло, через те, що десь є невеличкі осколки. Теж ми бачили, що прямо під в’їздом у Вовчанськ літають FPV-дрони.
Загальна ситуація, знову ж таки, дуже суб’єктивна, я дуже сподіваюся, що я помиляюся, але відповідно до того, що ми бачили на трасі, це, як мій колега німець сказав, «щось схоже на те, про що мені дід розказував, як в Німеччині в 1945-му було». На жаль.
Ти бачиш, як їде колона з трьох броньовиків, назад повертається один на трьох колесах — побитий, розбитий. Заїжджаєш у Вовчанськ і десь на перехресті стоїть український танк — і щось прилітає так, що танк розносить просто в друзки, ніхто не вибирається. Це я не особисто бачив, я бачив це на відео італійського колеги. Багато побитої нашої техніки на дорогах Вовчанська, на під’їзді також є.
Постійно чути гул гелікоптерів. Вчора [17 травня] було досить багато [прильотів] КАБів. Військові показували і розказували, що, наприклад, КАБ упав і просто три будинки в щепки рознесло, прям як в кіно.
Я б не назвав цю ситуацію, що вона покращилась, навіть якщо хтось щось заявляв. Той факт, що дорога, під’їзд туди вже під обстрілом, — це про щось говорить.
— Росіяни обстрілюють КАБами не лише Вовчанськ, а і Харків, на жаль, інші населені пункти на Харківщині. Чи цього стало більше і чим обстрілюють? Є розуміння, які види озброєння застосовують?
— По-перше, КАБи використовують. По-друге, використовують Гради, раз в годину точно летить пакет з Граду. Навіть в тому місці, де позавчора [16 травня] був пункт евакуації людей (там два пункти були поряд, один потім ми перенесли, де знаходились журналісти), ми від’їхали і туди прилетів касетний боєприпас. Як ви знаєте, було поранено п’ятьох людей. Це голову військової адміністрації Вовчанська, двох медиків і двох водіїв.
Використовують гелікоптери, якісь керовані ракети. Те, що хлопці розказували, які під’їжджали: б’ють навіть з того, що не розуміють навіть військові.
Це не секрет, ніхто нічого не видасть, що багато рухається резервів. Наприклад, з того, що бачили журналісти під Вовчанським: рухається колона — п’ять українських танків, а через дві години мені друзі надсилають російські відео, де видно, що ці танки вже підбиті. Чи це якась тупа лобова атака… Я нічого не хочу казати про військових, але інколи таке враження є.
— А щодо того, де ці військові перебувають, як це зараз виглядає, чи можна про це говорити? Є інформація, чи перебувають зараз українські військові на теренах цілого міста, чи все ж таки довелося відступити? Наскільки я розумію, там річка Вовча, вона теж є рубежем. Як із цим?
— Наскільки вони мені казали, дійсно вони є в місті і тримають цей рубіж. Як відбуваються ці контратаки, як воно виглядає, — це вже питання і краще дочекатися якихось офіційних заяв або якихось відео в Telegram.
— Щодо українського озброєння, українських резервів, наскільки ми теж про це можемо говорити. Як це виглядає, чи є в околицях міста і загалом на цьому напрямку наші резерви?
— Я знаю, що певні бригади вже підтягуються туди. Я думаю, це й ворог знає, на жаль.
Дійсно, ми бачили танки, багато бачили сучасних бронетранспортерів, бачили іноземне озброєння і українську новітню мобільну артилерію, вона там є і вона працює. Люди працюють. Бачили багато молодих хлопців, мотивованих. Українська армія підтягує потроху ці резерви, видно, що вони працюють, машини туди-сюди снують досить активно.
Досить дивно було для мене, але це, мабуть, на щастя, що знаходячись на центральній дорозі, яка веде до Харкова, я не бачив великої кількості військових швидких. Це мене дуже радує. Це, мабуть, говорить про невеликі втрати, я сподіваюся. Але такого, що військові евакуаційні машини по трасі прямо їхали до Харкова на великій швидкості, як транспортують поранених у [важкому] стані, майже такого не бачив.
— Чи була у вас можливість побачити інші населені пункти, околиці Вовчанська?
— Так, саме був в тих селах, які близько прилягають [до Вовчанська] – Синельникове, Вільча. Вони під вогнем. Я ж кажу: там вже хати горять, кожна десята хата горить.
А якщо [проїхати далі], там село Білий Колодязь, там більш спокійніше, але більш відповідальні люди уже замовляють евакуацію. Ми теж були. Забираєш людину, дві-три хати поряд ще тільки думають [про евакуацію]. Вони кажуть: «Ой, Василю, що ж ти не сказав, ми б теж поїхали, завтра поїдемо». Тобто більш віддалені від Вовчанська села теж зараз евакуюються в більш спокійному, робочому, безпечному ритмі.
Я вважаю, що це дуже класна робота людей, які займаються евакуацією, оскільки вони це роблять заздалегідь. Там є час переконати людей. На жаль, вони забирають не все: тварини, собаки [залишаються]. Дуже шкода, що їх залишають, але, тим не менше, евакуація йде. Я думаю, це дуже правильно робити заздалегідь.
— Попрошу вас про відповідь буквально одним реченням щодо шансів втримати Вовчанськ. Наскільки вони великі чи наскільки вони малі, з вашої особистої перспективи?
— Дуже суб’єктивно від людини, яка на цій війні з 2014 року, можливо, як глядач: у мене немає позитивних прогнозів. Я бачив, що досить великі і якісні резерви кинуті, через те, що ти бачиш на трасі, скільки їх їде… Я буде дуже радий, якщо ми це все втримаємо. Я сподіваюся, що ситуація стабілізована, але, думаю, це завдяки великим резервам. Якщо їх там не буде, то, звичайно, немає хороших прогнозів.